Дизайнерка Лера Жильова – про рідний Маріуполь, активізм та плани на майбутнє - «Уличный стиль»

24 лютого змінило життя кожного із нас. Дизайнерці Лері Жильовій довелося не лише перебудовувати свій бізнес, а й займатися порятунком близьких, які жили на той момент у Маріуполі. Нам вона розповіла свою історію. Лера ЖільєваПро початок війниУ середині лютого я поїхала до Європи майже одразу після зйомок нового кампейну для бренду. Усі в Україні розуміли, що щось відбуватиметься, але не могли навіть уявити, як і в яких масштабах. Вранці 24 лютого я прокинулася пізніше, ніж звичайно, і як тільки з'явилася онлайн, мені зателефонував чоловік. Сказав, що розпочалася війна. Я пишу це, і всередині все перевертається. Першою думкою було «як мої батьки в Маріуполі», тому що я була впевнена, що йдеться саме про моє рідне місто. «Бомблять Київ». Я не зрозуміла, що це може означати. Лунало надто неправдоподібно. До 24 лютого я чула подібне тільки від мого друга: він дивився британського політтехнолога і розповів, куди радше за все впадуть перші бомби. Я не повірила жодному слову. Я могла припустити, що першим братимуть Маріуполь: у 2014 році танки вже їздили містом, поля заміновані досі. Але «Київ» надто різало слух. Емоції описати складно — просто чистий шок, як у всіх. Про перші дніЗ перших днів я повністю включилася у процес, щоб допомагати тим, кому можу: дистанційно організовувати колони, складати безпечні маршрути, вивозити людей, шукати медикаменти і зниклих безвісти. Мій чоловік купував приціли, прилади нічного бачення та інші речі, потрібні армії. Пізніше він допоміг зібрати 1 млрд доларів допомоги від американських сенаторів у складі групи ULAW — Ukrainian leaders against war. Дуже швидко моя сторінка стала певним джерелом інформації, повідомлень було дуже багато. Незабаром до мене підключилися блогери, дизайнери, фотографи, моделі, і ми разом робили все, що було в наших силах. Найкращою нагородою були повідомлення, що за допомогою моїх сторіз люди безпечно вибиралися з небезпечених територій, кооперувалися з іншими та знаходили необхідне. Через півтора місяця у мене стався нервовий зрив, психіка дала зрозуміти, що більше не зможе впораться з навантаженням. Найважчий спогад для мене, коли знайомі питали, як їм вивезти труп дитини з гарячої точки.Про евакуацію батьків з МаріуполяНа момент початку війни вся моя сім'я була у Маріуполі. Відверто кажучи, їхнє небажання переїжджати у 2014 році стало відтоді головною причиною сімейних конфліктів. Цієї осені я знову спробувала їх умовити, але нічого не вийшло. Навіть умовляння виїхати ненадовго, тимчасово. Я не могла їх зрозуміти, і вони відмовлялися мене слухати. Але я зіткнулася з такою кількістю історій, подібною до моєї, що я їх не звинувачую. Напевно, з віком стає страшніше кинути те, що будував все життя, аніж ризикувати безпекою. 2 березня, на мій день народження, ми поговорили з батьками. В той день їх почали бомбардувати особливо жорстоко. Зв'язок перервався на крику «лягай». Після цього, 14 днів я була у невіданні, чи залишився хтось з моєї родини у живих. Я цілодобово сиділа в чатах Маріуполя, де публікували окремі адреси зі скринів смс, чиї будинки ще цілі чи зруйновані. Вулиці, де знаходився будинок батьків, там не було. Зелених коридорів окупанти так і не давали, попри обіцянки. У ті 20 секунд, коли батькам вдалося додзвонитися до мене, я дізналася що вони готові їхати і чекають, коли зможуть це зробити. Ще за кілька днів вони зателефонували вже на виїзді з міста, де був слабкий зв'язок. Вони їхали у бік Бердянська. По них після одного блокупосту стріляли чеченські підрозділи, вони їхали замінованим полем, особливо ніхто не знав дороги, їхали навмання. До міста не вдалося доїхати допізна, тому їм довелося ночувати у полі. Оскільки моя бабуся не ходить, було дуже тяжко. За кілька днів вони доїхали до Чернівців. Поки що від терапії відмовляються, але сподіваюся, що вдасться колись умовити. Жах, який вони бачили в місті, неможливо описати. Я мрію, що колись ми зможемо відбудувати наш Маріуполь, і відновити справедливість — за всі втрачені та понівечіні життя, знищене та пошкоджене майно. Про роботу брендуЗ початку повномасштабного вторгнення росії в Україну майже всі співробітники з офісу та виробництва бренду поїхали з Києва, роботу було повністю зупинено. Усі гроші, які залишалися на рахунках, я розділила між співробітниками. Те, чим ми займалися у мирний час на роботі, здавалося чимось далеким — із іншого життя. Для кожного найголовнішим було врятувати рідних та вивезти дітей. В перші ж години війни я прийняла рішення направити всі сили: особисті, бренду та сім’ї — на допомогу Україні, ЗСУ та біженцям. Тому на той час я закрила шоурум і призупинила продажі. Наразі ми з брендом виходимо на новий рівень: запускаємось заново, знову починаємо продажі, готуємо до лончу кампейну з неймовірним відео. Зараз це ще одна можливість дати роботу українським фабрикам, а також продовжити допомагати країні, робити нас ще на крок ближче до ЄС. При цьому, я продовжую свою діяльність як активістка і максимально використовую напрацьований інфопростір для поширення важливих меседжів.Післямова Чим довше люди думатимуть, що це війна росії лише проти України — тим більше буде гинути наших солдатів, волонтерів, мирних громадян, дітей. Важливо розуміти, що це війна росії проти всього цивілізованого світу. Війна темряви та світла. Зупиніть бридкий імперський пережиток минулого та просто викореніть це у собі. Зупиніть кровопролиття та смерті українців, які щодня захищають спокій кожного, хто розуміє, де добро, а де зло. ARM UKRAINE NOW.