Річ у капелюху: Стас і Влад Шмелевські – про евакуацію з Мелітополя, війну та майбутнє - «Уличный стиль»

Стас і Влад Шмелевські – засновники українського бренду головних уборів Shmelevsky Hats. Брати родом з Мелітополя, де одного з них і заскочило повномасштабне вторгнення. Нам вони розповіли про своє 24 лютого, евакуацію з окупованого міста та відновлення бізнесу з нуля.

У ніч на 24 лютого я прокинувся від гуркоту, бомбили мелітопольський аеродром. Відразу зрозумів, що почалася війна. Базові речі вже були зібрані, бо ще за кілька місяців до вторгнення не зникало відчуття, що все станеться. А проте, я й далі сподівався на краще.

Написав братові, він був у Києві і, як і багато киян, перші дні провів у метро, ​​ховаючись від бомб. Потім зателефонувала мама, я взяв собаку, рюкзак із зібраними речами та пішов до неї. На виході з під’їзду побачив, як мешканці сусіднього будинку масово виїжджають. У такі миті нічого не хвилює, окрім безпеки близьких. Вже за кілька годин стало відомо, що місто окуповане.

Головне почуття в окупації — спустошення, тривога та відчуття того, що хочеться хоч якось чинити опір ситуації. Тому люди виходили на мітинги, які були досить масовими та багато в чому відчайдушними.

На першому мітингу дехто буквально лягав під військову техніку, перешкоджаючи її руху; штовхали БТРи й машини окупантів. На другому солдати вже почали стріляти перед мітингувальниками, спершу в повітря, а потім зробили кілька пострілів просто так, у людей. Один з них потрапив у ногу людині, яка стояла за чотири метри від мене. Попри стрілянину, ми й далі стояли та співали гімн України. Це було неймовірно. Пізніше привезли ОМОН, який жорстко розігнав людей. Унаслідок – багато хто перестав виходити, побоюючись за власне життя.

"Життя" в окупації важко назвати життям. Неможливо почуватися в безпеці, коли центральними вулицями міста їздить військова техніка ворога й ходять ворожі солдати з автоматами. Також періодично було чути постріли й вибухи.

Моє дозвілля тоді обмежувалося короткими зустрічами з друзями, щоб вигуляти собаку й дізнатися про новини — інтернет, мобільний зв’язок і навіть радіо періодично глушили. Про останні події дізнавалися через “сарафанне радіо”. Світло та воду теж вимкнули. У деяких районах на момент мого від’їзду вони не з’явилися.

Законів в окупації немає. У твій будинок будь-якої миті можуть вдертися й зробити що завгодно, зупинити на вулиці й відвезти куди захочеться. Ти нічого не можеш із цим зробити. Це викликало або тотальну агресію, або бажання закритися вдома й не дихати. Були випадки, коли людей, які виходили на мітинг, знаходили й приходили з «профілактичними бесідами», били й говорили щось на кшталт «де ти був 8 років?».

Викрадення людей і мародерство стало нормою. Так, наприклад, водій, з яким ми виїжджали з Мелітополя, був у десятиденному полоні в чеченців. Звісно, є ті, хто заплющує очі й намагається не помічати того, що відбувається. Зазвичай вони кажуть «головне, що не бомблять». Однак більшість усе ж таки усвідомлює ризики, але не хоче кидати дому. Деякі просто не мають грошей, щоб виїхати й жити десь ще.

Життя в окупації – це існування. Коли з’явилася нагода виїхати, ми цим скористалися. По-справжньому розумієш, що таке окупація, тільки коли виїжджаєш. Після від’їзду я ще довго усвідомлював, що вже можна не говорити пошепки й не озиратися на всі боки. Майже всі знайомі та друзі, яким пощастило виїхати, відчували приблизно те саме.

Волонтери, які возили медикаменти й іншу гуманітарку, також опікувалися перевезеннями: формували колони з машин, у яких за гроші можна було доїхати до Запоріжжя. Вони знали, як краще об’їхати бойові дії, на якому блок-посту пускають, а де можуть бути проблеми.

Нас попередили, що гарантій немає. Якщо окупантам щось не сподобається, можуть розстріляти машину, відібрати речі чи не випускати авто на якомусь із блок-постів. Такі випадки були. Деякі стояли на блок-постах до п’яти днів. Ми взяли нашого собаку, кілька сумок з одягом, ноутбуки. На свій страх і ризик вирушили в дорогу.

У мирний час дорога з Мелітополя до Запоріжжя триває півтори години. Ми їхали сім. Проїхали десять блокпостів. На кожному тебе обшукують, дивляться телефон, шукають тату з українською символікою. Згорілі танки вздовж доріг, розстріляні, машини, міни на узбіччях — звичайний краєвид маршруту “Мелітополь — Запоріжжя” сьогодні.

На одному з блок-постів п’яний ЛНРівець наставив на мого собаку пістолет, коли той почав гавкати, зі словами «а якщо я (гавкну)?». З його скляного погляду важко було зрозуміти, жартує він чи ні. Нам пощастило, ми проїхали всі блок-пости й дісталися Запоріжжя. Звідти до родичів у Луцьку, а потім до Києва.

Перед війною ми закінчили роботу над новою колекцією фетрових і солом’яних капелюхів, які планували випустити навесні. Я зміг взяти із собою лише ескізи, нові моделі залишилися в Мелітополі.

З першого дня війни служби достави в місті не працювали, тому ми скасували кілька довоєнних замовлень і повернули клієнтам гроші. Тільки після того, як мені вдалося виїхати, ми почали думати про те, щоб поновити роботу.

Процес поновлення виробництва тривав близько двох місяців. За цей час ми виготовили інструменти, колодки та придбали потрібні для створення капелюхів матеріали. Фактично поновили все з нуля. Було дуже приємно, що попри війну деякі клієнти запитували, чи працюємо ми, і хотіли замовити капелюх. У такі моменти розумієш, що все не дарма.

Нині ми в Києві. Тиждень тому почали брати замовлення. Першим стала солом’яна федора з літньої колекції. Ми тішимося, що людям знову потрібні капелюхи, і попри війну, вони пам’ятають і підтримують бренд. Ми вдячні всім, хто писав і підтримував, а також героям ЗСУ. Завдяки їм можемо й далі робити улюблену справу.

В умовах війни складно щось планувати. Найбільше ми бажаємо перемоги України. Влітку хочемо випустити кілька нових солом’яних моделей, а на осінь — фетрову колекцію, яку планували на весну. Головне, щоб Україна перемогла, а ми як її частина робимо все, щоб цей момент настав якнайшвидше.