Княгиня українського перекладу: що треба знати про Ірину Стешенко - «Новости культуры»

5 липня 1898 року народилася Ірина Стешенко — небога Миколи Лисенка, онука Михайла Старицького і авторка найкращих перекладів Шекспіра, Мольєра й Твена.

Ірина, або по-домашньому Орися, народилася в сім’ї Івана Стешенка, в майбутньому міністра освіти України, і росла в надзвичайному культурному оточенні: Стешенки жили по сусідству, родичалися й товаришували з родинами Косачів, Лисенків, Старицьких, Черняхівських. Жвава руда дівчинка з дитинства вирізнялася бойовим характером — рідна тітка, письменниця Людмила Черняхівська-Старицька з гумором писала про малу «урвительку»: «Он Орисічка Стешенко, у спідниці сам чортенко». Орисю змалечку записали до вундеркіндів: рідною українською вона щебетала ще до року, з трьох вчила з бонною німецьку, з п’яти — французьку. Пізніше до них додалися вільні англійська й російська. У 12 років Орися вже читала в оригіналі Шекспіра і Мольєра. Після гімназії закінчила філологічний факультет Вищих жіночих курсів, а за два роки й Вищий драматичний інститут імені М. Лисенка. Тоді ж на прохання Павла Тичини, який завідував літчастиною в Театрі імені Шевченка, переклала для репертуару комедії Мольєра — і так знайшла своє друге покликання. 

Першою ж любов’ю Орисі була сцена, якій вона віддала чверть століття, блискуче граючи у виставах «Гайдамаки» і «Макбет», «Мина Мазайло» і «Мікадо», «За двома зайцями» і «Народний Малахій». З 1923 по 1933 року вона грала в «Березолі», де зустріла, попри три офіційні шлюби й пієтет з боку багатьох чоловіків, найбільше кохання — Леся Курбаса. Його арешт у 1934 році розпочав трагічну сторінку в житті Ірини Стешенко: за наступні сім років вона втратила в таборах двоюрідну сестру, поетесу Вероніку Черняхівську, брата, бібліографа Ярослава Стешенка, а також матір, Оксану Стешенко, і тітку, Людмилу Черняхівську-Старицьку — обидві письменниці померли в потязі до Казахстану, а їхні тіла викинули просто серед поля. Сталінська машина жерла родини української інтелігенції поколіннями, від дідів до онуків. Ірині судилося вирватися з цих жорен.

З 1949 року Ірина Стешенко присвятила себе перекладам — одним з найкращих в українській літературі. Вона сповідувала одержимість і твором, який перекладала, і його автором. Її версії Шекспіра, Мольєра, Гете, Шіллера, Мопассана, Ібсена, Цвейга звучать у перекладі так, ніби насправді були написані українською — добірною, сповненою метафор, прислів’їв і приказок. Ніхто так, як вона, не вмів вправлятися з діалектною і просторічною лексикою для характеристики героїв Лондона, Лоусона, Твена («Та нехай мене грім торохне» — каже Гекльберрі Фінн версії Ірини Стешенко).

У 1960-х квартиру Ірини Стешенко на Пушкінській називали «салоном пані Орисі», прихистком молодих талантів. У господі була величезна бібліотека, де серед іншого зберігалися безцінні рукописи Михайла Старицького, багатюща колекція картин й екслібрисів видатних майстрів — Олександра Мурашка, Олени Кульчицької, Василя Кричевського. З полотнами сусідили улюблене крісло Лесі Українки, «вінтажний» мисник Миколи Лисенка, порцеляна із заводу Міклашевського. У «салоні» обговорювали новинки літератури, проводили театральні репетиції — і захоплювалися рудокосою господинею. Даруючи пані Орисі свою збірку, Іван Драч підписав її «Княгині від смерда». 

Попри вік Ірина Стешенко не випадала з поля зору партійних критиків: вже 75-річній перекладачці в брежнєвські часи газета «Радянська Україна» докоряла через зв’язки з буржуазними націоналістами — мовляв, отримує «подачки» з-за кордону та приймає сумнівних осіб. Під тиском вона припинила листуватися з друзями, що жили в Америці, — Ізидорою, найменшою сестрою Лесі Українки, та Йосипом Гірняком, актором «Березолю». Та до останнього княгиня перекладу зберігала гідність, поставу і владу чарівної жінки. У переддень смерті, 30 грудня 1987 року, 89-річна Орися фарбувала волосся, а в засвіти забрала найдорожче — на її прохання в домовину поклали портрет Курбаса.