Отрывок из книги «Дом Гуччи. Сенсационная история убийства, безумия, гламура и жадности» - «Новости культуры»

В ноябре в украинский прокат выходит долгожданная драма "Дом Гуччи" – об убийстве внука основателя Gucci Маурицио Гуччи. А уже в декабре мы сможем прочитать бестселлер, по которому снят фильм – книгу «Дом Гуччи. Сенсационная история убийства, безумия, гламура и жадности» Сары Гэй Форден, итальянского модного критика и журналиста. Новинка выходит в издательстве "Фабула", а мы тем временем публикуем отрывок из книги – самый напряженный и драматичный.

                                                                 

Династія Ґуччі

Криваві бризки утворили на килимі та білих стінах вестибюлю — там, де лежав Мауріціо,— візерунки у стилі абстракцій Джексона Поллока. На підлозі перекочувалися гільзи. Власник кіоску, розташованого на протилежному боці вулиці, почув відчайдушний крик Онорато й негайно викликав карабінерів.

«Там доктор Ґуччі,— промовив Онорато, вказуючи вцілілою правою рукою на верх східців, де лежало нерухоме тіло Мауріціо.— Він що, мертвий?»

Один із карабінерів опустився навколішки перед Мауріціо та натиснув пальцем на артерію на його шиї. Не відчувши пульсу, карабінер мовчки кивнув. Адвокат Фабіо Франчіні, який щойно прибув на заплановану зустріч із босом, із безпорадним виглядом зіщулився на холодній сходинці поруч із тілом Мауріціо. Він залишався там упродовж наступних чотирьох годин, поки навколо працювали правоохоронці та медичні експерти. Коли з’явилися «швидка» і ще декілька поліцейських автівок, перед будівлею утворився невеличкий натовп. Медики одразу взялися за Онорато: його завантажили у «швидку» безпосередньо перед тим, як на місці злочину з’явився цілий загін карабінерів.

Капрал Джанкарло Тольятті — високий, довготелесий білявий офіцер, який майже двадцять років пропрацював у відділі розслідування убивств, почав оглядати жертву замаху. В останні роки його основним обов’язком були справи, пов’язані із ворожнечею різних кланів албанських іммігрантів, які переважно оселялися в Мілані. У його кар’єрі це був перший випадок, пов’язаний з міською елітою,— не кожного дня заможного бізнесмена холоднокровно розстрілюють просто в центрі міста.

«Хто він?» — спитав Тольятті, схиляючись над тілом.

«Це Мауріціо Ґуччі»,— відповів один із його колег. Тольятті глянув на нього із глузливою посмішкою.

«Звісно ж, а я — Валентіно»,— саркастично погодився він, згадавши вічно засмаглого і темноволосого модного дизайнера з Риму. Ім’я Ґуччі в нього завжди асоціювалося зі знаменитим флорентійським будинком шкіряних виробів. Що б мав робити хтось із Ґуччі в міланському офісному будинку?

«Як на мене, він виглядав таким самим трупом, як і будь-хто інший»,— пізніше згадував капрал Тольятті.

Капрал обережно витяг із-попід млявої руки Мауріціо купу залитих кров’ю газетних вирізок і зняв із зап’ястка годинник від Тіффані, що впевнено цокав. Поки він дбайливо оглядав кишені Мауріціо, з’явився Карло Носеріно, прокурор міста Мілан. Тепер місце злочину мало вигляд хіба що не демонічний: купа операторів та репортерів, медиків та правоохоронців — як карабінерів, так і поліціянтів, не беручи до уваги вуличних роззяв у величезній кількості. Стурбований тим, що в цьому гармидері можуть бути знищені ключові докази, Носеріно спитав, який підрозділ прибув сюди першим. Звісно ж, одним із неписаних правил в італійських правоохоронців є таке: той, хто першим прибуває на місце скоєння злочину, той і веде справу далі. Дізнавшись, що першими прибули карабінери, Носеріно негайно спровадив поліцію і наказав зачинити двері вестибюлю, а частину тротуару біля вхідних дверей відгородити, щоб утримувати на відстані дедалі більшу юрбу сторонніх осіб. Потім Носеріно піднявся сходами туди, де Тольятті оглядав тіло Мауріціо Ґуччі. Спершу Носеріно та слідчі вирішили, що постріл у скроню Мауріціо Ґуччі скидається на страту в дусі мафії. Шкіра та волосся навколо рани були обпалені, і це свідчило, що стріляли майже впритул.

«Це робота професійного кілера»,— зронив Носеріно, вивчаючи рану, а потім підлогу, де команда слідчих виявила шість відстріляних гільз, обвівши їх крейдяними колами.

«І справді — класичний colpo di grazia»,— погодився колега Тольятті, капітан Антонелло Буччол.

Загалом вони почувалися дещо дезорієнтовано. Надто вже багато куль було випущено, а двоє свідків — швейцар Онорато й молода жінка, яка майже зіткнулася з кілером, коли той вибігав із дверей,— залишилися живими. Якби тут працював справжній професіонал, традиційний «удар милосердя» навряд чи знадобився би.

Тольятті витратив якихось півтори години, щоб оглянути труп Мауріціо, але на вивчення деталей життя підприємця знадобилося ще майже три роки. «Про Мауріціо Ґуччі ми не знали фактично нічого,— пізніше згадував Тольятті.— Перед нами постало завдання: взяти його життя і прочитати, немов книгу».